Семен Кравченко. "Справа під Новий рік"

 

 

 

Вже будучи трохи знайомою із Семеном Кравченком, я не здивувалася тим, що цей юнак вирішив спробувати себе у ролі письменника, більше того — навіть почав писати перший детектив. Не те щоб здивування не було зовсім, просто час цього здивування відтермінувався на кілька тижнів вперед. Рівно до того дня, коли почула від мами автора, що книгу вже написано. Вона редагується та шукає видавництво, з якого народиться й розійдеться по світу.

Не знаю, що підштовхнуло Семена до вибору містечка для розвитку подій своєї історії. Проте мені відомо абсолютно точно, що під час написання детективу автор, озброївшись записником та мамою, поїхав до Калинівки, обійшов усі вулиці і записав деталі з місць у яких відбуватимуться перипетії його детективної історії.

Чи варто зазначати, що автор вже два роки як поїхав зі звичного дому та його рідних стін? Змушений був залишити друзів, школу, бабусь і дідуся — війна не слухає прохань та зауважень, вона вирішує все за нас. Мабуть, про такі речі не говорять у передмовах, та, все ж, хочу зазначити, що ви взяли до рук книгу, написану 10-річним автором зі статусом “ВПО”. Людиною, яка не зламалася, не дивлячись на всі передумови.

Не дивлячись ані на юний вік, ані на низку інших обставин, Семен поводиться як чоловік. Його світобачення і душевний вогонь достойні поваги, а вмінню ставити перед собою цілі та досягати їх — могла би позаздрити кожна доросла людина.

Повертаючись до самої книги, скажу, що на її сторінках переважає швидше пригодницький жанр із елементами детективу. Але, беззаперечно, варто віддати належне автору за настільки детально продуманий сюжет та всю відповідальність, із якою він підійшов до питання.

А особисто я вважаю за честь бути у списку перших мандрівників світом літературних починань Семена Кравченка.
Впевнена, ще неодноразово почую прізвище цього автора та, можливо, колись навіть матиму привілей у вигляді отримання позачергового автографа на одній iз його наступних книг.

 

 

З повагою, Аліна Олійник

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

Розділ 1. Пригода на канікули

Розділ 2. Кожному свій ранок

Розділ 3. Олена Павлівна

Розділ 4. Подружні обов’язки

Розділ 5. Потерпіла

Розділ 6. Підозрюваний

Розділ 7. Перші успіхи

Розділ 8. Свої люди

Розділ 9. Розслідування просувається

Розділ 10. Кожному своє

Розділ 11. Будуть докази

Розділ 12. Невипадкова випадковість

Розділ 13. Доки немає господаря

Розділ 14. Перша любов

Розділ 15. Полювання на Лева

Розділ 16. Доказів достатньо

Розділ 17. Ось і все

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1 

ПРИГОДА НА КАНІКУЛИ

 

Втомлений уроками Сергій повертався додому. У голові хлопця лунали куплети щойно розученої на уроці музики пісні:

«Ми — козаки, ми — гордість України!

Зростаєм і вчимось ми у батьків!

Як неньку Україну нам любити

І захищать її від ворогів!»

І хоч як швидко хотілося юнаку опинитися вдома, погода суперечила всіма своїми обставинами: у обличчя вітер, під ногами лід, а місцями ще й калюжі. Сергій мріяв погратися у «Among Us», доки вдома ще немає ні батьків, ані допитливої молодшої сестри. Увагу хлопця привернули горобці, що билися за зернинку, але холодна калюжа миттю повернула хлопця до дійсності. Добре, що дім був уже неподалік, адже йти у мокрому взутті було не надто приємно.

Сергій повернув у свій двір. Сусідські бабусі традиційно займали лавку біля його під’їзду. Цьому сприяли сонячна сторона та вдале розташування будинку. Підійшовши ближче, хлопець почув бесіду:

—     А ви чули, що магазин обікрали?

—     Та ти що, Любо, серйозно? А який?

—     Якийсь із нових, ще назва така святкова…

—     Це не з тих нових, що на базарі нині відкрили?

—     Та чекай, Валько, назва крутиться в голові, а згадати не можу.

—     З її склерозом тільки назви пам’ятати, — зауважила баба Надя, — «Новорічний» магазин.

—     Точно! А ти звідки знаєш, Надю?

—     Знаю, бо родичка моя там працює.

Дві зацікавлені жінки завмерли на місці, у очікуванні подробиць. Не кожного дня почуєш такі новини в Калинівці, де майже всі знають одне одного.

Навмисно витримавши паузу, баба Надя розповіла те, що знала сама:

—     А я й кажу, що вона там працює. Ще й хвалилася, що нарешті роботу знайшла по душі. Хоч і на сезон, проте з господарями пощастило — все до ладу, зарплатня гарна і товар якісний. А тут така прикрість…

—     І як то сталося?

—     Оленка по секрету розповіла, що її змінниця в «Новорічному» власні золоті прикраси сховала у коробці з ялинковою кулькою.

—     Гм, цікаво. А для чого ж?

—     Бо чоловік у неї пиячить, вже все, що можна було, з дому виніс.

—     Добрий день! — привітався із сусідками хлопець.

—     Добрий, Сергійку, – водночас відповіли бабусі.

Піднявшись на свій поверх, відчинив двері. Переодягнувся та у роздумах влігся на диван. Бажання погратися на комп’ютері вже не було. Тепер юнака хвилювало зовсім інше. За півгодини Сергій уже телефонував другові:

—     Терміново йди до мене! Є розмова.

—     Добре. Скоро буду.

Знаючи свого друга, Андрій не став витрачати час на зайві питання, адже розумів, що дізнатися суть справи вийде не раніше, аніж вони зустрінуться особисто. Не встигнувши доїсти суп, хлопець залишив обід і помчав до Сергія.

 

*  *  *

 

—     Хто там?

—     Я тут. Відчиняй!

—     Проходь!

Сергій повісив куртку до шафи. Саме Андрія покликав, бо був переконаний, що друга також зацікавить розслідування злочину. Андрій свого часу подарував йому книгу Артура Конан-Дойля, яка і стала причиною любові до детективного жанру.

—     Що за термінова розмова?

—     Треба обговорити одну справу.

—     Так. Так. Так. А яку саме?

—     Новорічну. Я тут бесіду випадково підслухав. Коротше, родичка бабусі-сусідки працювала в магазині, котрий пограбували. Треба розслідувати цю справу. Ти зі мною, детективе?

—     Ну, якщо ти вже все за нас вирішив, то, може, хоч план дій складемо? Де будемо зачіпки шукати?

Друзі довго обмірковували подальші дії. Вирішили почати з того, що наступного дня підуть до баби Наді та добре її розпитають.

—     До завтра, Андрію!

—     І тобі не хворіти!

Андрій ішов додому, немов зачарований. Всі думки були про майбутнє розслідування.

 

Розділ 2

КОЖНОМУ СВІЙ РАНОК

 

На дворі було так темно, що хоч око витни. О сьомій ранку вся Калинівка ще спала. Окрім Сергія, звичайно. Лише йому вихідний день слугував не можливістю відіспатися, а гарною нагодою для розслідування справи. Андрія розбудив телефонний дзвінок.

—     Гм. Чого це він слухавку не бере…

Але за секунду зі слухавки почувся млявий голос Андрія:

—     Що сталося, Сергію? Чого дзвін розводиш так рано?!

—     Я вже в тебе під будинком. І ми з тобою, взагалі-то, вчора домовлялися, що сьогодні підемо до баби Наді, пам’ятаєш?!

—     Я якраз пам’ятаю, але чому так рано?

—     Тому що баба Надя у вихідні їздить до дітей у Вінницю, і тоді шукай вітру в полі…

—     Добре. П’ять хвилин — і я внизу.

Сергій всівся на лавку під під’їздом. Попри морозну погоду, думки про справу зігрівали, а лапаті сніжинки додавали впевненості, що все вийде. У своїх роздумах не помітив, як Андрій встиг вийти з під’їзду, та підскочив від несподіванки, коли друг торкнувся його плеча.

За п’ятнадцять хвилин хлопці вже були біля будинку Сергія.

—     А ти не думаєш, що баба Надя ще спить? — спитав Андрій.

—     Зараз перевіримо.

—     А як?

—     Ось мої вікна, а он — вікно її кухні. Бачиш, там світло?

—     Ну, тоді йдемо!

Все ще сумніваючись щодо раннього візиту, вони стояли перед дверима квартири №51.

—     Ну що? Тиснемо на дзвінок?

—     А хіба є інші варіанти?

—     Ну, можна ще постукати…

«Дзе-е-ень», — видав дзвінок. З-за дверей почувся здивований і водночас насторожений голос:

—     Хто там?

—     Це Сергій, Ваш сусід.

—     А, це ти, Сергійку! Проходьте, хлопці! Щось трапилось?

 

*  *  *

 

В іншому районі міста теж панував ранок. Свіже морозне повітря вдихало холод у прочинену кватирку. Молода дівчина вже прокинулась, проте її чоловік, що повернувся з роботи лише годину тому, ще солодко спав після відпрацьованої доби.

—     Левку, підйом! Що з іграшками будемо робити? — запитала дівчина.

—     Юлько, дай хоч трохи поспати!

—     Прокидайся, кажу! Бо зараз я тебе сама підійму!

—     Та все, все! Бачу, що сперечатися з тобою немає сенсу, — обійняв дружину Лев.

—     А оце інша справа!

Доки Левко вмивався, Юля діставала з рюкзаків їхню здобич.

—     Приєднуйся! — гукнула до чоловіка, взявшись відкривати коробки з іграшками. Деякий час їхніх пошуків дав свій результат.

—     Юлько, я знайшов! Відгадай, де були?

—     І де ж? — перепитала дружина.

—     Серед подарункового наповнювача. Спочатку сережки намацав, а на дні коробки ще й каблучку.

—     Все-таки ми це зробили! Я ж казала, що в нас все вийде!

—     Вийшло, але що нам тепер із цим усім робити?

—     Прикраси можна…

 

*  *  *

 

—     Треба поговорити, — серйозно мовив Сергій.

—     Що сталося, хлопці? — спитала баба Надя.

—     Та, ось, прийшли до вас із одним делікатним питанням, — сказав Сергій.

—     Ну, тоді я зараз швиденько зроблю нам чаю, і розкажете, у чому суть справи.

—     Будемо дуже вдячні.

Баба Надя провела гостей до зали, а сама пішла на кухню. Під ароматний липовий чай із пирогом завели розмову.

—     Надіє Олександрівно, як ви зрозуміли, я вже в курсі пограбування «Новорічного» магазину. Ми з Андрієм беремося за цю справу, тому хочемо дізнатися адресу або телефон вашої родички. Зможете з цим допомогти? Треба їй декілька питань поставити.

—     Думаю, що так. Живе вона на вулиці Машинобудівників.

—     У квартирі чи у приватному секторі? Як її звати? — спитав Сергій.

—     У приватному живе. Номер один у неї. Вулиця Машинобудівників, №1. Звати Олена, — відповіла жінка.

—     Добре. Тоді ми, з вашого дозволу, до неї.

—     Не поспішайте, посидьте. Вона десь о восьмій прокидається.

 

Розділ 3

ОЛЕНА ПАВЛІВНА

 

Хлопці вийшли на вулицю, маючи план дій та визначений маршрут.

—     О! А потеплішало! — сказав Андрій.

—     Та то від чаю з пирогом, — засміявся Сергій.

Піднялося сонечко. Погода була пречудова. Хлопці рухалися вулицею Возз’єднання князя Володимира в напрямку вулиці Машинобудівників. Дорогою розмірковуючи…

—     Цікаво, чому люди крадуть? — замислено мовив Сергій. — Вони народжуються здатними взяти чуже, або чинять так під дією якихось обставин?

—     Ти чого, друже?! Жодні обставини не можуть виправдати крадіжку!

—     Твоя правда, вихована людина так ніколи не вчинить.

За розмовою не помітили, як опинилися на початку вулиці.

—     Машинобудівників, №1, — підмітив Андрій.

Хлопці постукали у хвіртку. Ніхто не відізвався.

—     Може, зайдемо? — запропонував Андрій.

Друзі увійшли до двору й постукали у двері. За якусь мить на порозі постала доволі висока біловолоса жінка, закутана пледом зверху на халат.

—     Вам кого, хлопці? — спитала здивовано.

—     Доброго ранку. Ви — Олена, родичка Надії Олександрівни? — почав розмову Сергій.

—     Так, це я. А ви хто?

—     Я — сусід Надії Олександрівни, і нам треба з вами дещо обговорити.

—     Ну як так, то проходьте! — сказала жінка, запитально усміхаючись.

У будинку стояв аромат кави, який покликав господиню на кухню. Друзі тим часом оглядали кімнату.

—     Ой, вибачте, хлопці! Так несподівано завітали, що я й про каву забула. Дуже люблю цей напій, а він любить втікати від мене на плиту. Так і зараз. Давайте знайомитися ближче. Я — Олена Павлівна, а до вас як звертатися?

—     А ми — Сергій та Андрій.

—     Дуже приємно. То що ви хотіли обговорити?

—     Хотіли розпитати про пограбування у вашому магазині, — майже одноголосно відповіли хлопці.

—     А чому це вас так цікавить? — господиня насторожено примружила очі.

—     Розумієте, Сергій випадково почув розмову бабусь у дворі про пограбування вашого магазину…

—     Так. А оскільки ми з Андрієм захоплюємося детективами, я запропонував йому взятися за цю справу. Власне, тому ми до вас і прийшли.

—     Так от воно що. Тепер зрозуміло. На жаль, це сталося не в мою зміну… Але я можу дати вам приблизні координати Світлани, бо точної адреси не пам’ятаю.

—     Будемо вам дуже вдячні, — зраділи юнаки.

—     Зараз виходите на Незалежності. Не доходячи до «АТБ», повертаєте ліворуч. На першому перехресті, Франка вулиця… чи щось схоже… Друга хата справа — Світланина.

—     Спасибі, Олено Павлівно! — квапливо вдягаючись, дякували хлопці.

—     А ви самі в магазині нашому встигли побувати до подій? — спитала жінка.

—     Ні. Ми тільки тепер дізналися про його існування, коли почули про крадіжку.

—     Тоді можете пройти крізь ринок, він якраз вам по дорозі, заразом глянете на місце злочину.

Друзі йшли у напрямку ринку «Базармен». Дорогою знову повернулися до нещодавньої розмови.

—     І все ж, не розумію, друже, у світі щодня відбувається стільки злочинів. То що керує цими людьми?

—     Нічого не керує! То клептоманія. Я колись по телеку бачив. Просто хворі люди, які мають патологічне бажання вкрасти щось, навіть їм не потрібне.

—     По-твоєму, крадуть лише клептомани? А що скажеш щодо людей, які не хворі, але все одно ласі до чужого?

—     Скажу, що вони хворі у будь-якому випадку. Як не клептоманією, то лінощами, небажанням працювати і жагою до легкої наживи.

—     Цікаво, а в нашому випадку теж клептоманія, чи якась інша із недуг?

—     Не знаю. Але сподіваюся, скоро зможемо знайти відповідь на це питання.

—     А ось і наш базар. У кого б запитати, де знаходиться цей «Новорічний»?

Довго шукати не довелося, із «М’ясної лавки» якраз вийшла жінка, якій явно бракувало запасної пари рук.

—     Вибачте. Чи не підкажете, де знаходиться «Новорічний» магазин?

—     Підкажу. Зараз прямуйте до входу, ще трохи пройдете базаром і праворуч побачите ваш магазин.

Навпроти ринку увагу Андрія привернув продавець у коричневій шапці-вушанці. Чоловік, який торгував новорічними іграшками, виглядав років на двадцять-двадцять п’ять.

 

Розділ 4

ПОДРУЖНІ ОБОВ’ЯЗКИ

 

—     Прикраси можна викласти в Інтернеті, — сказала Юлька, — а іграшки — продати на базарі.

—     Тільки за умови, що один день продаватиму я, а другий день — ти.

—     Ні, я беру на себе Інтернет, а ринок — за тобою.

—     Я на таке не підписувався! — заперечив Левко.

—     Ой, ну гаразд. Давай ти торгуватимеш по два дні, а я по одному, бо, крім усього, на мені ще й господарство. Згоден?

—     Та згоден, сперечатися з тобою щось не дуже виходить.

—     Супер! То сьогодні ж і почнемо! До Нового року залишилось не так вже й багато, а кому будуть цікаві новорічні іграшки після свята? З продажу ані копійки не витрачай! Всі гроші пустимо на лотерейні квитки. Відчуваю, нам точно підфартить.

—     Краще власною працею заробляти, а не сподіватися на везіння.

—     Твоїх заробітків курям — на сміх, — дорікнула Юлька.

—     А що я вдію, коли зараз такі зарплати.

—     Не ображайся, любий, я бачу, що ти в мене працьовитий, — спробувала виправити ситуацію дружина. — Як вважаєш, скільки за прикраси просити на сайті продажу?

—     Надто дешево ставити не можна, аби не викликати підозру. Співстав ціни, глянь схожі оголошення, і проси трохи дешевше, ніж у інших.

—     Тут ти, Левку, маєш рацію, — погодилась Юлька. — Ох, як заживемо з тобою!

—     Легкі гроші користі не принесуть, а от якщо піймають…

—     Не балакай зайвого! Збирайся на ринок та берись до справи! Новий рік на носі! Ну що за чоловіка мені Бог дав? — бідкалася Юлька.

—     Юль, ну в чому справа? Все ж нормально було. Не починай, прошу! Спати хочу, голова тріщить... Хоч би щось продати за сьогодні, — не втихав Левко з коридору. Так і пішов, бурмочучи щось собі під ніс…

Юлі теж не мовчалося. Приготувала собі сніданок, приправивши його лайкою на чоловіка. Випила кави, заспокоїлась трохи і пішла до кімнати фотографувати прикраси. Потім зареєструвалася на сайті продажу та почала створювати оголошення у власному профілі. Далі залишалося тільки чекати.

Левко облаштувався навпроти входу в «Базармен», у найбільш людному місці. Перших двадцять хвилин ніхто не підходив, але згодом почали з'являтися зацікавлені. Запитували та навіть купували ялинкові іграшки. Чоловік зрадів, що все так просто та легко виходить. Наступними підійшли хлопці років дванадцяти.

—     Добрий день. Скільки коштує ось ця рожева, з дракончиком? — спитав Андрій.

—     Двісті гривень.

—     Ого! Дорогувато. Саме таку моя сестричка хоче, а я зараз стільки з собою не маю. Чи можете її залишити для мене? І до котрої ви сьогодні будете на ринку?

—     Не знаю. Дивлячись, як піде. До п’ятої, може до шостої. Візьміть мій номер телефону. Як надумаєте йти, то наберіть, — простягнув їм папірець з ім’ям і номером телефону продавець.

Сергій поклав його до кишені.Хлопці попрямували через базар.

—     Андрій, що це було? Якій сестрі? Навіщо тобі його номер телефону? — спитав, нічого не розуміючи, Сергій.

—     А може, це наш крадій, — припустив Андрій.

«Новорічний» магазин здавався просто зачиненим. Підійшовши до дверей, вони побачили оголошення:

ВИБАЧТЕ ЗА НЕЗРУЧНОСТІ!

МАГАЗИН ЗАЧИНЕНО НА НЕВИЗНАЧЕНИЙ ЧАС

 

Розділ 5

ПОТЕРПІЛА

 

Будинок Світлани хлопці знайшли швидко. За високим непроглядним парканом виднівся лише дах, а із двору долинали собаче скавуління та чийсь голос. Постукали у хвіртку.

—     Заходь! — несподівано швидко почулася відповідь. — А як зачинено, то візьми палицю біля дверей. Бачиш? Крізь щілину просунь, натисни вниз та порухай! — скомандував жіночий голос з-за огорожі.

—     Цікаво, навіщо розповідати незнайомцям, як відчиняється хвіртка?.. — замислився Андрій, доки Сергій, відчиняв хвіртку, користуючись вказівками господині.

Друзі увійшли в двір.

—     Добридень!

—     І вам не хворіти, а де Оксанка?

—     Вибачте, ми Андрій та Сергій. Оксанки не знаємо, але шукаємо пані Світлану!

—     Тоді вважайте, хлопці, що ви її знайшли. Я і є Світлана. Саме чекала на доньку моєї подруги, бо в мене пес захворів, дві доби вже нічого не їсть, лежить та скавулить і вдень і вночі. Оксана якраз на ветеринара закінчує, то обіцяла прийти глянути. Та щось довго йде, або то мені так час тягнеться, бо за пса хвилююся. Кажіть, що за справа у вас до мене?

—     Ми від Олени Павлівни, вашої змінниці з магазину. Прийшли розпитати про крадіжку в «Новорічному», — перебиваючи один одного, розповіли мету свого візиту хлопці.

—     Так он воно що! Молодці, що не залишаєтесь байдужими! У наш час вся молодь у своїх інтернетах пропадає… То що саме вам розповісти?

—     Розкажіть, будь ласка, усі подробиці в деталях, все, що пам’ятаєте, — попросив Сергій.

—     Трапилося все минулого вівторка, ближче до обіду десь. На роботі я була з восьмої, а після тринадцятої, як зазвичай, вийшла до продуктового магазину купити чогось на обід. Двері зачинила та не перевірила. Дурепа! Треба було на два оберти повертати… Купила собі води, цукерок трохи, і ще сходила по біляш. Хвилин двадцять мене не було. А як вийшла з-за рогу — помітила чоловіка з жінкою біля магазину та не надала цьому великого значення. Облич не побачила, хоч була від них доволі близько, бо зір у мене поганий: праве око — мінус два, ліве — мінус два з половиною. Та ще й у телефоні люблю посидіти. А коли підійшла ближче, то побачила, що двері прочинено і почула неладне. Заходжу в магазин, дивлюся — на полицях біля каси — пусто, а саме там знаходилися коробки з ялинковими іграшками. Йокнуло моє серденько. Такі мої подробиці… Сама у всьому винна, – сумно сказала Світлана.

—     І що ви далі робили? — спитав Андрій.

—     Поліцію викликала. Вони приїхали, все оглянули, зафіксували, опитали. Пообіцяли, що шукатимуть, та чи знайдуть?.. Парочка в мене під підозрою. Я сказала поліції, що хлопець був одягнений непримітно: сіра куртка, темні штани, та на ногах дутики. А подружка його — елегантна, як із телека: у шубці та чобітках на підборах. Зовсім на пару не схожі, але тримались за руки. Їх і підозрюю, бо більше на вулиці в той час нікого не бачила. Ось і все, що можу розповісти.

—     А шапка на тому хлопцеві була? — спитав Андрій.

—     Ну, так. Вушанка була.

—     Дякуємо, пані Світлано! Ви зробили великий внесок у просування справи.

—     Стоп! А пам’ятаєш, Надія Олександрівна щось про прикраси говорила, — запитав у друга Андрій.

—     А, точно! Капець, ти — голова! – похвалив Сергій. — Світлано, а ви комусь про золоті прикраси, окрім Олени Павлівни, розповідали?

—     Ні. Нікому. Тримала в секреті, бо річ не дешева. Попередила лише змінницю, аби та не продала разом із іграшкою. Я тоді поспішала, тому кинула в коробочку. А наступного дня планувала вигадати більш надійний сховок. У той день я в гостях була, вийшла на балкон покурити, бо маю таку шкідливу звичку. І саме там їй усе розповіла.

—     Може, хтось із сусідів підслухав? — припустив Андрій.

—     Можливо… Вже наприкінці розмови я помітила дим від цигарки з нижнього балкону.

—     А де саме ви в гостях були? Адресу назвете? — попросив Сергій.

—     Та звісно. Записуйте. Маю надію, що ви розкриєте цю справу.

—     Обов’язково розкриємо. Обіцяємо!

—     А песик ваш нехай одужує скоріше. Візьмемо його до себе в команду, як пошукового.

 

Розділ 6

ПІДОЗРЮВАНИЙ

 

Друзі йшли до «АТБ». Вирішили з’їсти по морозиву аби трохи остудити мізки, які закипали від кількості нових фактів. Але навіть у черзі до каси детективів не відпускала одна й та сама тема.

—     Чуєш, Андрію, а може, ти мав рацію стосовно ранкового знайомого? Можливо, той хлопець з іграшками і є наш крадій?

—     Вважаєш, все так просто? А як щодо змінниці? Не могла вона сама поцупити коштовності?

—     Все геніальне просто, щоб ти собі знав, але маємо перевірити всі версії.

Хлопці з’їли по «Пломбіру» і розійшлися, домовившись, що о 17.00 зустрінуться біля «Базармену» і простежать за продавцем новорічних іграшок.

За чотири години Сергій з Андрієм вже стежили за Левком. О пів на шосту вечора чоловік зібрав нерозпродані іграшки та, ні про що не підозрюючи, попрямував додому. Наближаючись, хлопці зрозуміли, що це той самий будинок, адресу якого вказала Світлана. Коли Левко зайшов у під’їзд, підозра тільки підсилилась: він, напевно, був причетний до цієї справи.

—     Ну! Що скажеш, друже, які наші подальші дії? — спитав Андрій.

—     Думаю, все, що було в наших силах, ми зробили. Зібрали інформацію, і навіть виявили одного підозрюваного. Змінницю Світлани слідчі сто відсотків перевірять, а от про Левка їм навряд чи відомо.

—     Так. Згоден.

—     Тоді зараз по домах, а завтра, десь о п’ятнадцятій, підемо до поліцейського відділку, що на Нестерчука.

—     Домовились.

—     Але потрібно ще зробити один дзвінок.

—     Який дзвінок? Кому?

—     Диктуй номер твого продавця, і зараз сам усе почуєш…

 

Розділ 7

ПЕРШІ УСПІХИ

 

Двері відчинилися і до квартири увійшов Лев.

—     Ну що? Як справи? Щось продав? — спитала Юлька.

Але телефон Левка задзвонив раніше, ніж він встиг відповісти дружині:

—     Добрий вечір! Вибачте. Ми познайомилися сьогодні на ринку. Просив відкласти для мене рожеву кульку з дракончиком, пам'ятаєте?

—     Пам'ятаю, звісно, та от тільки на базарі мене вже немає. Запізнився ти, хлопче!

—     Так, це ми вже помітили, — квапливо збрехав Сергій, — підійшли до місця, де бачили вас сьогодні, а тут нікого. Скажіть, а, можливо, ми підійдемо до вас додому і там придбаємо кульку?

—     Гаразд, записуйте, — Левко поспіхом назвав адресу, бажаючи якнайшвидше приступити до смачної вечері, аромат котрої долинав із кухні, сповіщаючи про свою готовність, — наберіть, коли підійдете до будинку. До зв'язку.

—     Є! Дякую! Але це трохи далеко. Не впевнений, що встигну приїхати сьогодні. У будь-якому випадку, будь ласка, не продавайте кульку нікому іншому, я її точно заберу. До зв'язку!

—     Хто це телефонував? До нас хтось прийде? Вдалося продати іграшки? – не припиняла сипати питаннями Юлька.

—     Та чекай ти. Спочатку вечеря, потім відповіді, — не бачиш, голодний господар повернувся додому? Зі здобиччю, до речі! — гордо відповідав чоловік, миючи руки у ванній.

—     Та давай вже до столу, господарю. І розповідай, не муч. Бо ж цікаво! — не вгавала Юля.

—     Встав я навпроти ринку в найбільш людному місті. Спочатку взагалі ніхто не підходив. Думав, що так і понесу все назад. Потім тітонька фартова підійшла. І після неї пожвавішала моя торгівля. Коротше, трохи продав. І ще з одними хлопцями домовився, що зайдуть по іграшку.

—     От і добре, — полегшено видихнула дружина. — У мене теж непогано. Майже купили. Із жіночкою домовились. Вона обіцяла завтра гроші скинути та оформити покупку. Хоче матері подарунок зробити.

—     То ти теж дарма часу не гаяла. Молодчинка! — не дуже розбірливо говорив Лев.

—     Скільки тобі казати: пережуй спочатку, а потім говори! Їй-бо, як мала дитина! — гарні новини автоматично робили голос Юлі лагідним, навіть попри всі її намагання бути суворою. — Мені ще ось таке на думку впало: іграшки можна теж в Інтернеті викласти. Може, так швидше розпродамо.

—     Супер! Викладемо все на продаж в Інтернеті.

Задоволене і стомлене подружжя вклалося у ліжко. Левкові сил на спілкування вже не залишалося. Проте дружина того й не потребувала, осільки засинала у фантазіях і мріях про те, як вони розбагатіють та на що витрачатимуть отримані кошти.

Зранку, поки Левко ще спав, Юлька пофоткала іграшки, приготувала сніданок і розбудила чоловіка:

—     Прокидайся, коханий. Доброго ранку! Підйом! На нас чекають великі справи!

 Вихідний день Левка поволі перетворювався на робочий. Поснідавши, він знову пішов на базар. Та щойно зайняв те саме місце, як до нього підійшов кремезний чоловік.

 

*  *  *

 

Прокинувшись зранку, Сергій всівся за комп’ютер. Бо ще звечора, перед сном, він задумав пошукати іграшки в Інтернеті:

—     Новорічні іграшки. Купити (знайдено 1000 оголошень). Калинівка (знайдено 50 оголошень).

Вирішив пройтися за списком від першого до останнього. Спочатку нічого незвичайного не було, проте вже майже змирившись із думкою, що ідея провальна — у передостанньому оголошенні серед решти іграшок хлопець випадково побачив рожеву кульку із зеленим дракончиком. Точнісінько таку саму, як напередодні бачив у Лева! Сергій набрав друга, розповів про знахідку і поцікавився, чи його дядько досі працює в місцевій поліції:

—     Розумієш, навряд чи наші слова сприймуть всерйоз у поліцейському відділку. Хто повірить на слово двом підліткам? Інша справа, якщо розповімо все твоєму дядькові.

—     Так, тут ти маєш рацію. І, на щастя, дядько Михайло досі працює у нашому відділку. Де і о котрій зустрічаємося?

 

Розділ 8

СВОЇ ЛЮДИ

 

О першій годині друзі вже минали автостанцію. А ще за п’ять хвилин стояли перед відділком, не наважуючись увійти.

—     А раптом твого дядька зараз немає на місці? Що ми скажемо його колегам? Розповімо всю суть справи, чи будемо чекати на дядька Михайла?

—     Давай без паніки! Йдемо, а далі буде видно. Діємо по ситуації. Ми нічого поганого не зробили, а, навпаки, хочемо допомогти. Тому боятися нічого, — заспокоїв друга і самого себе Андрій, штовхаючи важкі двері відділку.

Всередині виявилось не так вже й страшно.

—     Добридень! Вам кого? — озвалася блондинка у формі, щойно хлопці увійшли до приймальні.

—     Добрий день. Ми тут у справах до Михайла Олексійовича.

—     Хто там мене шукає? Слухаю! — з дверей кабінету показалася спочатку коробка, а потім і дядько Михайло. — Ось це передай охороні. І давай, що там є на підпис.

—     О! Привіт, Андрійку! — звільнившись від коробки, побачив племінника майор. — Ти як тут? Щось трапилось?

—     Добридень, Михайле Олексійовичу, — привіталися хлопці. — Ми до Вас у справі пограбування «Новорічного» магазину.

—     Знаємо про таку справу. Проходьте до кабінету та доповідайте, що там у вас?

Посеред кабінету стояв масивний стіл, впритул присунутий до робочого стола майора, та багато стільців навколо нього. Приміщення було наповнене сонячним світлом, що потрапляло з вулиці крізь велике просторе вікно. Кабінет значно відрізнявся від тих, похмурих, що хлопці бачили у фільмах.

—     Отже, Андрійку, знайом зі своїм товаришем, та розповідайте, з чим прийшли.

—     Це — Сергій, мій найкращий друг. Ідея розслідування виникла в нього, тому він і розкаже про все.

—     Справа в тому, що ми викрили злодія!

—     Справді?! — скептично хмикнув майор.

—     Саме так! Вчора ми бачили його навпроти «Базармену». Це сталося випадково. Андрій навіть примудрився у того чоловіка номер телефону взяти під приводом, що, типу, іграшку хоче для сестри придбати. Зранку я передивився оголошення з новорічними іграшками по Калинівці — і серед них була саме така, з дракончиком. А вказаний на мапі район продавця збігається з тим, у якому знаходиться будинок нашого підозрюваного. Ми стежили вчора за ним від базару. І, уявіть собі, у тому ж будинку гостювала постраждала з «Новорічного» магазину, Світлана. І там таки, на балконі, розповіла по телефону Олені Павлівні про діаманти, — на одному подиху випалив Сергій.

—     Стоп-стоп! Чекайте! Яка сестра? Яка іграшка? Чоловік, базар, балкон… Давайте все спочатку. Звідки ви дізналися про цю справу і чому вирішили її розслідувати?

—     Це все Сергій. Він почув розмову біля свого під'їзду, у якій йшлося про пограбування у “Новорічному” магазині. Запропонував мені спробувати разом розкрити злочин. Я погодився. Почали шукати та опитувати всіх, кому могло бути щось відомо стосовно пограбування. Та ось, вчора випадково натрапили на продавця новорічних іграшок, який за описом пані Світлани був схожий на її підозрюваного. Я, навіть, хитрощами здобув його номер телефону. А ввечері ми з Сергієм простежили за тим чоловіком. Далі Ви знаєте…

—     Отакої… — вже більш серйозно відповів майор. Чоловік зрозумів, що у розповіді юнаків, справді, є деталі, варті уваги та подальшої перевірки.

—     Михайле Олексійовичу, потрібно, щоб ви сьогодні видали себе за мого батька, коли ми підемо до підозрюваного під приводом купівлі іграшки. А ви до нього придивитесь як слід, — запропонував Андрій.

—     Та-ак, потрібно подумати, — замислено почухав потилицю Михайло Олексійович. — До п’ятнадцятої в мене нарада, а ввечері до хрещениці на день народження запрошений. Треба ще квіти не забути купити.

—     Взагалі-то, він майже до шостої на ринку, — сказав Андрій.

—     Гаразд. Тоді я вам зателефоную, коли матиму вільну хвилинку, — сказав майор, даючи зрозуміти хлопцям, що їх час вийшов.

 

Розділ 9

РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОСУВАЄТЬСЯ

 

Після візиту до відділка друзі вирішили покращити мозкову активність. Взявши у кіоску по пачці сухариків та по пляшці «Фанти», всілися на лавці. Сергій, вкинувши до рота «Флінта» з телятиною, скомандував:

—     Так, друже, дожуємо і до мене!

—     Навіщо? — запитав Андрій, намагаючись відкрити «Фанту».

—     Треба нам із тобою промоніторити прикраси в Інтернеті.

—     А ти хіба знаєш, як вони виглядають?

—     Ні, не знаю. Але треба спочатку подивитися, які прикраси продаються по Калинівці. Можливо, взагалі немає таких оголошень.

—     Може, ти і маєш рацію, — погодився друг.

Хлопці неспішно крокували до будинку Сергія. Із ковзанки біля шкільного двору долинали веселі голоси. Канікули були в розпалі, а погода сприяла зимовим розвагам дітвори. Ще минулої зими Сергій з Андрієм теж не пропускали жодної нагоди порадіти ковзанці. Проте нині юнаки переймалися зовсім іншою справою. Підтримка майора ще більше змотивувала та переконала їх у правильності власних дій.

Біля під’їзду грілися на сонечку і, як завжди, щось обговорювали Сергієві сусідки.

—     Добрий день!

—     Добридень, хлопці! Як там просувається ваше розслідування? — поцікавилась баба Надя.

—     Та, таке, поки не до розслідування. Йдемо Андрієву математику підтягувати, — стримано відповів Сергій.

Щойно зачинилися двері під'їзду, як Андрій невдоволено накинувся на друга:

—     Ти серйозно?! Андрієву математику підтягувати? А нічого, що це я тобі з математикою завжди допомагаю?!

—     Та ну, охолонь ти, друже! Мав же я щось їм відповісти, от і ляпнув, що перше в голову збрело. Бо зараз як почнуть випитувати.

Друзі стрімко піднялися на третій поверх. Сергій відчинив двері.

—     Проходь!

—     Можеш поставити мій телефон на зарядку? Бо зараз вимкнеться.

—     Звісно. Роздягайся та проходь до зали, за стільцем біля дивану у розетці зарядне. Знайшов? Став телефон та йди сюди.

Сергій тим часом ввімкнув комп'ютер та почав моніторити оголошення з продажу прикрас:

—     Поглянь, друже! По Калинівці знайдено десять оголошень!

—     Але ж ми не знаємо, як виглядають прикраси пані Світлани. Теж мені, детективи! Чому ми не попросили показати їх на фотці? Або хоча б описати, як виглядали ті її коштовності?!

—     Таки так. Повний провал! А може б ти сходив до неї ще раз? Бо я обіцяв малу із садочка забрати та відвести на англійську. А з цим розслідуванням зовсім про все забув. Потрібно вже бігти.

 

Розділ 10

КОЖНОМУ СВОЄ

 

—     Шановний, сплачуємо за місце!

—     В сенсі, сплачуємо за місце? А ви, взагалі, хто? — запитав Левко.

—     Я, взагалі, співробітник ринку. Збираю плату за місця. Тому розраховуйтесь.

—     І скільки ж коштують ваші місця? — невдоволено спитав Левко.

—     Сто гривень всередині ринку, п’ятдесят — за межами, — відповів здоровань, переминаючись із ноги на ногу.

—     А чому ж оплачувати місце за межами? Щось не дуже зрозуміло. Якщо я біля першої школи торгуватиму пиріжками, то ви й там будете по п’ятдесят гривень збирати? — не вгавав Левко.

—     Шановний, забагато тексту! Або ти платиш, або згортаєш свої манатки і йдеш звідси. А для допитливих відповім: місця навпроти ринку — це теж наша територія. І платити за місце навпроти ринку теж треба. Второпав?!

—     Та я ще нічого не вторгував, — пом’якшав Левко. — Може, товаром розрахуюся? Новий рік на носі. Га? Погляньте, які красиві кульки маю!

—     Добре. Дай мені цю, — показав пальцем на червону кулю з ялинкою здоровань.

—     Ця іграшка коштує сто п’ятдесят гривень. Тоді врахуйте її, як оплату за три дні, — зробив спробу домовитись Левко.

—     Це за день, синку! А якщо я тебе і завтра тут зустріну, то будь готовий заплатити знову.

Засмучений та водночас розгніваний Левко проводжав поглядом співробітника базару, коли раптом пролунав телефонний дзвінок.

 

Розділ 11

БУДУТЬ ДОКАЗИ

 

Втомленому денними пригодами Андрієві зовсім не хотілося знову одягатися та йти до Світлани. Але хлопець розумів, що подальше просування справи є неможливим без цього повторного візиту. Тому, підкріпившись бутербродом, що йому турботливо приготував друг, Андрій приречено пішов у коридор одягатися.

—     Якщо ти не проти, візьму з собою твій телефон? Бо мій ще не встиг зарядитися.

—     Бери, звісно. Маємо бути на зв'язку, — Сергій простягнув другові гаджет та зачинив за ним двері.

Уже повертаючи на Димінського, Андрій почув вібрацію телефону.

—     Друже, відбій. Ти де? Дуй зараз до переїзду. Щойно на твій телефон подзвонив Михайло Олексійович, щось там у нього змінилося. Пропонує до Левка зараз з’їздити. Я вже до нього біжу, а ти чекай нас біля переїзду. Там тебе підхопимо.

Коли Сергій добігав до дільниці, майор вже прогрівав свій «Hyundai Solaris».

—     Сергію! А де Тамару загубив?

—     Яку? — не зрозумів захеканий Сергій.

—     З якою парою ходите. Та жартую я. Де Андрія подів, питаю?

—     Заберемо його на переїзді. Домовились, що там нас чекатиме. Я його до Світлани відправив для деяких уточнень. А телефонами помінялися, бо Андрієв розрядився під нуль.

—     Молодці. Сідай. Левка набрав? Про зустріч домовився вже? — спитав Михайло Олексійович.

Одягнений у цивільне майор виглядав уже менш офіційно та нічим не вирізнявся з-поміж інших людей.

—     Зараз у Андрія заберу свій телефон і наберу.

«Hyundai» зірвався з місця і вже за декілька хвилин був біля переїзду, не змусивши Андрія довго чекати.

—     Облом із квартирою. Він досі на ринку, — поклавши слухавку, сказав Сергій.

—     Можливо, краще нам вигадати якийсь привід та приїхати ввечері до Левка додому?

—     Вибач, Андрію, але ввечері ніяк, — сказав майор, паркуючись біля кав’ярні — тому, «синку», зараз підемо з тобою іграшку купувати.

Вже за кілька хвилин поверталися назад із покупкою. Підійшовши до майорового авто, Андрій крутив у руках коробку з рожевою кулькою.

—     Ну, і чому ти так радієш? — спитав Сергій.

—     А я на «Лесі», якою розплатився за іграшку, олівцем написав: «КРАДІЙ!»

—     І як це допоможе справі?

—     Поки не впевнений, але сподіваюся, що допоможе.

—     Все у вас гарно складається, хлопці, тільки будь-яка справа потребує доказів, — втрутився в розмову майор. — Але тепер хоч іграшку красиву маєте на ялинку.

—     Розслідування досі триває… Будуть докази! — переконливо відповів Андрій. — Можете нас до будинку Світлани підкинути, будь ласка? До Димінського.

—     Запросто. Мені якраз у той бік. Поїду пообідаю, бо весь день шкереберть. Правду кажуть: «Хочеш розсмішити Бога — розкажи йому про свої плани».

Друзі подякували Михайлу Олексійовичу і попрямували до будинку Світлани.

Жінка якраз йшла їм назустріч.

—     Добридень, детективи! Ну як там, вже розкрили справу?

—     Добрий день, пані Світлано. Не так швидко. Там же цілий процес! — Сергій був терплячим та намагався не звертати увагу на кпин пані Світлани.

—     До слова, ми вже з поліцією співпрацюємо, тому дарма ви так скептично, — не втримався Андрій. — І якщо ви нам ще трохи допоможете – справа піде швидше. Скажіть, чи маєте світлини ваших викрадених прикрас?

—     Було десь у телефоні фото, але тільки сережок. Вони дуже схожі з каблучкою — комплект! Там навіть камінці однакові: діаманти та сапфіри. Але зараз я дуже поспішаю на пошту. Потрібно пенсію отримати.

—     Нікуди ваша пенсія не втече, а ось прикраси… Ви ж хочете їх повернути? Тоді допомагайте слідству! Це займе кілька хвилин вашого часу.

—     Та добре-добре, — змирилася жінка, — зараз знайду вам ті світлини. Я ж не так давно їх слідчим показувала, тому приблизно пам'ятаю, де шукати…

—     От і добре. Як знайдете — перешлемо на номер Андрія, який він зараз теж знайде і продиктує.

—     У Андрія проблем із цифрами немає, тому свій номер він знає напам'ять, — грубо прочеканив друг.

—     Ой, ну добре! Все ніяк не заспокоїшся за ту математику! — роздратовано фиркнув Сергій.

—     А ось і сережки! — голос пані Світлани розрядив напружену обстановку між друзями.

Серед купи фото жінка нарешті знайшла потрібну світлину.

—     Це ось я в тих самих сережках! Тоді на весілля до племінниці ходила. Пам'ятаю, начепила на себе найкраще, що мала, бо ж у ресторан! А фотограф знімав усіх гостей. Так і фото лишилося на згадку, — трохи сумно констатувала Світлана, простягнувши телефон до хлопців. — Перекидайте самі, бо я в цьому не дуже розуміюся.

—     Добре, зараз все зробимо, — Сергій взявся за гаджет та за лічені хвилини виконав необхідні дії.

Світлана побігла на пошту, а хлопці рушили до Сергія, передивлятись, чи є щось схоже серед оголошень на сайтах із продажу.

 

Розділ 12

НЕВИПАДКОВА ВИПАДКОВІСТЬ

 

Підіймаючись сходами, хлопці ще здалеку вловили аромат запашного борщу. На щастя, він долинав саме із квартири Сергія. І тільки зараз обидва збагнули, що вже добряче зголодніли.

—     О! Добридень, козаки! Мийте руки і швиденько до столу! Якраз борщу Марійці насипала, то разом і поїсте.

—     Так точно! — задоволено вигукунув Сегрій. — Читаєш думки, матусю. Нам якраз потрібно поновити запас сил.

Вже за кілька хвилин тарілки було спустошено. Запропоновані бутерброди хлопці забрали з собою у кімнату. Їм хотілося якнайшвидше дістатися до комп'ютера.

—     Ти поки глянь, чи є такі прикраси, а я чайник поставлю.

Андрій взявся переглядати оголошення. На сьомому побачив щось схоже.

—     Сергію, тут щось, що тебе зацікавить, — промовив Андрій, притримуючи двері для друга, руки якого були зайняті двома чашками, з яких линула пара.

Дійсно, на екрані монітору була каблучка, дуже схожа з сережками зі Світланиного фото.

—     Ну, так. Схожа. І знову продавчиня Юля…

—     Нічого не розумію! Що за Юля? — пережовуючи бутерброд із сиром та ковбасою, запитав Андрій.

—     Та сама Юля, яка в Інтернеті новорічні іграшки продавала. У тому ж оголошенні була твоя, ось ця, рожева кулька з дракончиком!

—     Ти поки чай пий, а я догортаю оголошення.

Але серед залишку розміщених по Калинівці оголошень нічого подібного більше не знайшлося.

—     Слухай, а цей Левко — не промах, на сайті продажу назвався Юлією.

—     Це не він. Зазначений номер починається на 095, а у Левка — «Kyivstar». Це я точно запам’ятав, коли сьогодні йому телефонував.

—     Ну, то й що? А, може, у нього дві сімки. Ти про це не подумав? — спитав Сергій.

—     Може й таке бути, — погодився Андрій. — До речі, дуже смачний чай. Це із саусепом?

—     Із бергамотом. Не відволікай! Потрібно ще дещо перевірити, — зосередився Сергій. — Так... Каблучка. 5000 гривень. Продавець Юлія. Номер телефону: 09563… А, ні. Телефонуй ти, Андрію. Мій номер вже у Левка є.

—     Добре. Диктуй! Добрий вечір! Я з приводу новорічної іграшки телефоную. Рожева кулька з дракончиком у вашому оголошенні. Є в наявності? Добре. Хочу купити сьогодні. Сьогодні не вийде? Завтра о дванадцятій? Гаразд. До побачення!

—     Ну що, Андрію? Наш Левко?

—     Та ні. Не наш. Бо, по-перше: голос жіночий, а по-друге — іграшка є в наявності.

 

*  *  *

 

Грюкнули двері. На порозі стояв Левко.

—     Як справи, котику?

—     Та, як тобі сказати? Бувало й краще, — роздягаючись буркнув чоловік.

—     Кажи, як є.

—     Дай хоч перевдягнуся, тоді все тобі розповім. Насип поки поїсти, будь ласка.

—     Розігрію картоплю з рибою, — турботливо мовила Юля.

—     Скучив за тобою, — Левко пригорнув дружину, намагаючись трохи заспокоїтись.

—     Ну, словом, став я, розклав товар. Тут амбал підходить і починає вимагати гроші за місце. Відповідаю, що ще нічого не вторгував, а йому по цимбалах! Плати, каже, і все. Запропонував йому іграшку. Думав, врахує, як оплату місця за три дні, а він не погодився. Тому на ранок бери із собою п’ятдесят гривень, моя пташечко.

—     Отакої, — сумно зітхнула Юлька.

—     Але ми, все одно, у плюсі! Продав хлопцям іграшку за двісті гривень. Правда, якісь вони трохи дивні з цією кулькою: спочатку сказали, що ввечері вдома заберуть, потім прийшли та купили на ринку. Так їм цього дракончика хотілось... Ну, а ти тут як?

—     Я — добре. Кілька годин тому з'явився покупець. Одна жінка оформила покупку на сережки. А твоя пташечка полетіла на Укрпошту та вже відправила товар. Щойно покупчиня його отримає — гроші в нас у кишені!

—     Овва! Яка ж ти молодчинка! — від поганого настрою Левка не залишилося й сліду.

—     Так-так. Ось тільки якось недобре почуваюся, — збрехала Юлька. — Переді мною на пошті в черзі жінка з дитиною стояли, то малеча так кашляла… Може, я щось підхопила від неї…

—     Чаю попий і лягай відпочивати. Завтра відлежишся, а на ринок я сам вийду. Треба Новий рік здоровими зустрічати.

—     А, ще, забула сказати. Зранку, коли йтимеш, залиш кульку рожеву, з дракончиком. Мені за неї телефонували, хочуть придбати.

—     Слухай, ти таки точно захворіла! Я ж тобі щойно розповів про дивакуватих хлопців, яким продав цю кульку. Чим ти слухала? — Левко, торкнувся Юльчиного лоба, перевіряючи чи той не гарячий. — Температуру міряла?

—     Не міряла. І що тепер робити? — розгублено запитала дружина.

—     Запропонуй їм щось інше.

—     Так і зробимо. Подай, будь ласка, мій телефон, — Юля продовжувала витримувати роль хворої.

—     Алло. Добрий вечір ще раз. Це Юлія, продавчиня ялинкової кульки. Ви дзвонили сьогодні, пам'ятаєте? Можливо, оберете якусь іншу іграшку? Бо цю я щойно випадково розбила. Точно ні? Погляньте, серед моїх оголошень є інші красиві кульки.  Ну, тоді вибачайте. І вам на все добре.

—     Це ж треба! Яка популярна кулька! Треба було дорожче її продавати!

 

*  *  *

 

—     А відгадай, хто мені щойно дзвонив? — очі Андрія загорілися інтригою.

—     Хто?

—     Мабуть, ти таки маєш рацію.

—     А може припиниш говорити загадками і поясниш нормально? — не втримався Сергій.

—     Щойно я повернувся від тебе додому — зателефонувала Юлія. Сказала, що випадково розбила рожеву кульку. Яка прикрість!

—     Ось воно що… Насправді не розбила, а продала. Тільки не вона, а її дружок… — Сергій підхопив думку друга.

—     Шариш! А коли обіцяла ту кульку нам — була ще не в курсі, що Левко вже її продав, — впевнено заявив Сергій.

—     Може й так. Певно, що Юля і є напарницею Левка. Пам'ятаєш, Світлана розповідала про підозрілу парочку біля Новорічного?!

—     Ну, так. Одяг Левка підходить під опис: шапка-вушанка, сіра куртка і дутики.

—     Ага. І в мене дутики, і в тебе сіра куртка, і ще у половини Калинівки, — зареготав Сергій.

—     А от шапки такої немає ні в тебе, ні в мене...

—     Але в мене є план. Завтра вранці підемо через базар. Переконаємось, що Левко там, а далі – на Возз’єднання, двадцять два. Потрібно дещо перевірити.

 

Розділ 13

ДОКИ НЕМАЄ ГОСПОДАРЯ

 

—     Як ти почуваєшся, квіточко моя? Доброго ранку! — Левко турботливо торкнувся лоба дружини аби перевірити, чи немає в неї жару.

—     Та, не дуже. Ти вже зібрався йти? — запитала сонна Юлька, натягуючи на себе ковдру.

—     Щось не можу знайти своєї шапки, — шарудів у коридорі Левко. — Піду сьогодні раніше, бо завтра ще на добу заступати. Після третьої все одно вже немає для кого торгувати. Та й на вулиці похолоднішало. Дивно, де ж ця шапка? Коротше, натягну капюшон, — відчиняючи двері, роздратовано мовив Левко. — Люблю!

Чоловік спустився сходами та вийшов із під’їзду. На вулиці стояв чудовий морозний ранок. Така погода завжди трохи підіймає настрій. Левко натягнув на голову капюшон і побрів у потрібному напрямку. Швидко діставшись до базару, чоловік розклався на своєму місці. Новий рік на носі, навколо святково-заклопотані люди та відповідна погода — все навколо сприяло гарній торгівлі.

 

*  *  *

 

—     Отже, Левко вже на своєму робочому місці, – пожартував Андрій. — То який у нас план? Рухаємо в сторону Возз’єднання?

—     План наступний: я — хлопець із сусіднього під’їзду, який пішов викидати сміття.

—     Такий собі план, – не второпав Андрій.

—     А, може, дослухаєш? Ти з моїм телефоном стоїш під під’їздом, чекаєш на дзвінок. Відповідаєш та з усім погоджуєшся. Второпав?

Щойно хлопці прийшли до потрібного місця — Сергій зняв із себе зимову куртку та віддав її другові. Сам залишився у тоненькій осінній, яку завбачливо одягнув завчасно.

—     Ну, ти й винахідник! — Андрій із захватом дивувався кмітливості друга.

Підіймаючись сходами, на другому поверсі Сергій побачив бабцю, яка саме зачиняла свою квартиру, тримаючи в руці пакет зі сміттям. — Те, що треба! — подумки зрадів хлопець.

—     Доброго ранку.

—     Доброго, — привіталась бабуся, насторожено оглядаючи юнака з ніг до голови, — ти чого так легко одягнений?

—     Та, ось, із пробіжки повертаюсь. Тому не холодно, а навіть навпаки.

—     А-а-а, значить спортом займаєшся? Щось я тебе тут раніше не бачила. У якій квартирі мешкаєш?

—     До брата у гості приїхав, він живе тут, трохи вище. Ще не запам'ятав номер квартири. Але гості — гостями, а пробіжки — за розкладом! — на ходу вигадував Сергій.

—     Який молодець! Гарна, все ж таки, у нас молодь!

—     Дякую! А якщо вже так хвалите, давайте сміття ваше викину, щоб точно не дарма! — Сергій продовжив підкорювати серце бабусі від імені «гарної молоді»!..

—     Ой, як добре! Дякую, синку! А я тоді повернуся за грошима та піду одразу займу чергу. Зараз молочку мають привезти, — пояснювала старенька.

Сергій дочекався, поки бабця зайде, а сам пішов на четвертий поверх. Подивився, де знаходиться квартира, у якій гостювала Світлана. Після чого спустився  та подзвонив у квартиру під нею. Молода жінка відчинила двері.

—     Доброго ранку! Вибачте. Ви б не могли мені допомогти? Тут така ситуація… Вийшов винести сміття. Двері захлопнув, а ключ лишився на комоді. Я вже тут у всі двері стукав і дзвонив — ніхто не відчиняє. Мабуть, сусіди по роботах розійшлися. Дякувати Богу, що ви відчинили. Чи не могли б ви зателефонувати моєму братові? Він працює неподалік, попрошу щоб відчинив своїм ключем, якщо він, звісно, не забув його, як я, — протараторив Сергій.

—     Добре, хлопче, допоможу. Номер хоч пам’ятаєш? Ти не змерз? Так легко вдягнений!

—     Та, трохи змерз. — Сергій продиктував номер, — звуть Льоха. Скажіть, що я на нього в під’їзді чекатиму. Нехай пришвидшиться.

Сергій дочекався, поки Юля закінчить розмову, подякував та вийшов із під’їзду.

—     О! А це що в тебе? — звеселився Андрій, побачивши друга…

—     Реквізит.

—     Ну даєш! Де ти його взяв? І взагалі… Який брат? Який ключ? Дякую, хоч попередив, а то б спалився, — не вгавав Андрій.

—     Де взяв, там вже немає. Місця треба знати! Пішли звідси, брате мій Льохо, щоб Юлія нас у вікно не побачила. Дорогою все обговоримо. Ти номери звірив?

—     Так. Ти мав рацію. Номер, з якого зараз телефонували, збігається із номером продавчині Юлі.

—     Маю ще одну ідею!

—     Знову? — демонстративно закотив очі Андрій.

—     Нам потрібен третій! Точніше, третя!

—     Ти зараз про що?

—     Я коли зі сміттям сходами йшов, пригадав цей під’їзд. Тут на п’ятому поверсі живе моя перша любов — Маринка, — пояснив Сергій. — У всякому випадку, дуже на це сподіваюся. Я у третьому класі додому її проводжав, доки до вашої школи не перейшов.

Сергій віддав Андрієві пакет зі сміттям і вдягнув куртку.

—     Друже, викинь, будь ласка! А я тим часом до Марини.

 

Розділ 14

ПЕРША ЛЮБОВ

 

Сергій знов піднявся тими ж сходами. Натиснув на дзвоник і впізнав знайому мелодію.

—     Хто там? — почулося з-за дверей.

—     Це Сергій Лебединський. Мені потрібна Марина Коваленко.

Двері відчинилися. Сергій побачив ледве знайоме, але дуже красиве обличчя.

—     Ну. Це я — Марина Коваленко. А ти хто?

—     Отже, не впізнала. Значить, дарма я тебе у третьому класі додому проводжав, портфеля носив…, — іронічно мовив юнак.

—     Боже, Сергію, невже це ти?! Ну і вимахав! Проходь, не стій на порозі!

—     Дякую, але я не сам. Там друг у під’їзді чекає.

—     Тоді клич його сюди! Твій друг — мій друг.

Підлітки сиділи у просторій залі. У кутку стояв величезний рожевий ведмідь, а в серванті — порцелянова лялька.

—     Береже, — загадково усміхнувся Сергій.

—     А ось і чай, — Марина поставила чашки на стіл. — Тепер розповідай, Сергію, що змусило тебе пригадати мою адресу?

—     Якраз ти і змусила. Чи чула про пограбування «Новорічного»? Магазин такий, на ринку.

—     Ні. Не чула. Але! Гірлянда в нас перегоріла. Батько мене якраз посилав до магазину по нову, а там зачинено на невідомий час. То це його обікрали?

—     Його, — відповів Андрій, тягнучись до вазочки за печивом.

—     А ми з Андрієм розслідуємо цю справу.

—     Як Шерлок Холмс і доктор Ватсон? — усміхнулася Марина.

—     Ну, можна й так сказати, — звеселилися хлопці.

—     Розігруєте мене, чи що?

—     Не до жартів тут. Продавчиня з магазину вирішила заховати свої прикраси від чоловіка-пияки. Вирішила, що так більше шансів їх вберегти. А за схованку обрала коробку з новорічною іграшкою.

—     Жах! — сплеснула у долоні Марина. — А чим же я можу вам допомогти?

—     Ми натрапили на слід, але вже засвітилися перед викрадачем. Ти би допомогла, якби простежила за ним до квартири, — дав про себе знати Андрій.

—     Якщо все зійдеться, це допоможе скласти останній пазл. Звернулися до тебе, бо наш підозрюваний живе у цьому ж під’їзді. А оскільки ви сусіди, у нього не виникне жодної підозри.

—     Он як! А ви впевнені? З якої він квартири?

—     Із тридцять другої. На третьому поверсі.

—     А, там квартиранти живуть. Не знаю їх. То коли це треба зробити?

—     Чим швидше, тим краще. Він зазвичай десь о пів на шосту повертається з ринку. Якщо не зайнята сьогодні, краще зустрітися трохи раніше. О сімнадцятій зможеш?

—     Зможу. Але якщо ми вже співпрацюємо, то і я проситиму вас про одну послугу. З гірляндою допоможете? Бо сама я не дуже знаю де її шукати. А що за Новий рік без гірлянди?

—     По руках. Зустрічаємося біля кафе на ринку о п’ятнадцятій і все вирішимо, — запропонував Андрій.

—     Так. Але давай не сприймати це все за обмін послугами. Ми б допомогли тобі у будь-якому випадку. Навіть якби не мали інших спільних справ. Варто було лише попросити. Друзі мають бути надійною опорою у всьому, — наголосив Сергій на прощання.

Хлопці поверталися додому. Вони обоє відчували наближення грандіозної розв'язки. Проте однаково сильно боялися, аби ті відчуття не виявилися лише витвором юнацької фантазії. Тому йшли мовчки, тримаючи  власні сумніви та великі сподівання при собі.

 

Розділ 15

ПОЛЮВАННЯ НА ЛЕВА

 

Першим до кафе прийшов Андрій. Він купив собі смачну піцу і жував за обидві щоки.

—     Смачного, — несподівано підійшла Марина. — А напарник твій де?

Та Сергій з'явився на горизонті раніше, ніж Андрій встиг дожувати та щось відповісти. У руках хлопець ніс якусь коробку, а на обличчі — широку усмішку.

—     Вибачте за запізнення. Це тобі, — простягнув коробку дівчині.

—     Що це? — здивувалася Марина.

—     Гірлянда. Подарунок для гарної дівчинки від Святого Миколая.

—     Дякую, Сергію. Приємно та дуже несподівано, — на щоках Марини з'явився рум'янець.

—     Овва! Погляньте хто йде! Як то кажуть, на ловця і звір… — Андрій ледь не попирхнувся піцею від такої несподіванки.

—     Левко! Щось ранувато він сьогодні закінчив. Дивись, Маринко, це і є твоя ціль. Бачила його раніше?

—     Та, наче й знайома статура, але здалеку не дуже розбереш…

—     Тоді за ним, детективе Марино! — Сергій жартівливо штурхнув дівчину в бік.

—     Та, гаразд-гаразд. Йду. Зателефоную вже з дому та все розповім. Ще раз дякую за подарунок! — Марина прощалася, ніби, з обома хлопцями, але якось так неоднозначно глянула у бік Сергія, що тепер рум'янець перебрався вже на його щоки.

 

*  *  *

 

—     Кохана, я вдома! Можна вже зустрічати та годувати! — ще з порогу було чутно, що Левко повернувся в настрої, а значить — не з пустими руками.

—     Привіт! Схоже, мій Лев повернувся зі здобиччю? — за необхідності Юля завжди вміла прикинутись улесливою кішечкою.

—     Так, квіточко, трохи маємо. Заворушились люди ближче до Нового року.

—     Круто! А в мене сьогодні гість був. Непроханий…

—     Ну, нічого так новини! Я думаю, що їй тут погано, а вона… Чоловіка на базар відправила, сама тим часом гостей зустрічає, — фантазія Левка розгорілася в лічені хвилини.

—     Та це взагалі не те, що ти подумав, — Юлька миттю почала заспокоювати коханого. — У одного сусіда захлопнулися двері. От і почав стукати у всі двері. Так нашої квартири дістався та просив зателефонувати братові. Тому можеш заспокоїтися.

—     А-а-а. Ну це інша справа. Так би й сказала. А мене сьогодні теж одна снігурка додому проводжала.

—     Що?! Яка ще снігурка? Я тут хворію, а ти зі снігурками гуляєш?

—     Та не сварися ти! Це ж жарт. Просто помітив, як від ринку до самого дому за мною дівчина йшла, років дванадцяти-тринадцяти. Зараз по цих дівчатах не зрозумієш, скільки їм років. А виявилося, що то наша сусідка. Увійшла за мною до під’їзду і десь, поверхом вище відімкнула квартиру. Ось така історія, — виправдовувався Левко.

—     Прости, котику. Знаєш же, що ревнива, і жартуєш ось так зі мною… Роздягайся, мий руки та йди до кухні. Буду тебе годувати.

Звісно, Леву було неприємно: пішов замість дружини на базар, працював весь день, приніс додому кошти, а в результаті ще й постраждав від її перепадів настрою… Таке вже це сімейне життя — важко стриматися, легко образитися, а в результаті найголовнішими є лише компроміси... 

 

*  *  *

 

—     Алло, Сергію, чуєш? Привіт ще раз.

—     Алло! Щось погано тебе чутно. Агов! Марино, чуєш чи ні? Кажи! Ну як там, простежила?

—     Так. Зв'язок нікудишній! Чекай, вийду на балкон.

—     Давай, чекаю.

—     Він дійсно з мого під’їзду. Третій поверх. Квартира праворуч.

—     Дякую, Мариночко! Значить, потрібно йти до майора. Хочеш із нами?

—     Звісно! Піду із задоволенням, якщо візьмете.

—     Значить, чекаємо тебе біля автостанції за півгодини.

 

Розділ 16

ДОКАЗІВ ДОСТАТНЬО

 

До приймальні увійшли троє. Михайло Олексійович стояв біля вікна.

—     Що за красуню ви привели? — запитав, підморгуючи, майор.

—     Добридень, майоре! Це Марина, і вона дуже допомогла нам у розслідуванні справи! –– представив дівчину Андрій.

—     Та невже? Тоді давайте пройдемо до мого кабінету! Розповісте мені все.

Вражений розповіддю підлітків Михайло Олексійович багатозначно усміхнувся:

—     Ну-у, молодці! Думаю, що цих доказів більше ніж достатньо! Залишилося тільки скласти всі картинки пазлу до купи.

—     Тепер ви їх заарештуєте? — схвильовано поцікавився Андрій.

—     Чекай, потрібно ще купити каблучку, — припустив Сергій, запитально поглядаючи на майора.

—     Чудова ідея! — Михайло Олексійович відкрив робочий комп’ютер та зайшов на сайт продажів. Далі встав зі стільця, поглядом запрошуючи Сергія присісти на своє крісло. Хлопець миттю знайшов потрібне оголошення.

—     Ось ця каблучка!

—     Чудово! Диктуй номер.

Оскільки весь скепсис майора розвіявся, а хлопці навели достатньо аргументів, аби переконати його у правдивості своєї версії, Михайло Олексійович хотів швидше покінчити зі справою. Тому, не відкладаючи на потім, одразу набрав номер, зазначений під оголошенням.

  — Алло. Добрий вечір. Телефоную до вас із приводу каблучки. Ще в наявності? Дуже добре. Хотів би забрати її сьогодні. Так, я теж із Калинівки. Супер. Де вам буде зручно зустрітися? Так, так.  Отже, о вісімнадцятій годині біля першої школи. Домовились. До зустрічі, — майор закінчив розмову.

 

*  *  *

 

—     Котику, телефонували за каблучку. Якийсь чоловік, хоче придбати сьогодні. Сам із Калинівки, тому домовились про зустріч о вісімнадцятій біля першої школи.

—     Підемо разом, — відповів чоловік, бажаючи якнайшвидше покінчити з цією брудною справою.

—     Круто! А потім до ресторану? — Юлька знову ввімкнула режим “кішечки”.

—     А потім до ресторану! — гордовито відповів Левко.

Юля, як зазвичай, думала лише про свої бажання. Левко, як завжди, погоджувався, ігноруючи власні відчуття. Завтра новий день і нова добова зміна, але кого це цікавило?..

Вже о сімнадцятій тридцять при «повному параді» подружжя рушило на зустріч.

 

*  *  *

 

За десять хвилин на вісімнадцяту майор скомандував:

—     Опергрупу до мене! Швидко!

—     А ви почекаєте у відділку, — Михайло Олексійович не втрачав керівного тону, адже після проробленої підлітками роботи було складно сприймати їх як дітей. Звісно, юним детективам надзвичайно хотілося побачити все на власні очі, але сперечатися з майором не ризикнув жоден із них.

 Тієї ж миті у дверях з’явилася Ольга Сергіївна.

— Трішки ласощів для покращення настрою, — секретарка чудово володіла допоміжними аргументами у різних справах.

 

*  *  *

 

Подружжя чекало у зазначеному місці. Чоловік крутив у кишені коробочку з товаром.

—     Вітаю. Це ви каблучку продаєте? — спитав долучений до справи капітан Пилипенко.

—     Ми продаємо, так. Добрий вечір.

—     Гм… На світлинах камінці здавалися більшими, а вона точно золота?  — капітан діяв за точною інструкцією майора.

—     Звісно, золота! Можете пробу перевірити, — Юля говорила впевнено, намагаючись приховати хвилювання.

—     Та, я вам таких проб на всі прикраси можу наставити... Скидайте п’ятсот гривень і розійдемося, — Пилипенко відтягував час, роблячи вигляд, що торгується із продавцями.

—     Двісті. І крапка. — сказав, як відрізав, Лев.

Виконавши завдання, капітан подав раніше домовлений знак Михайлу Олексійовичу. Майор не змусив довго себе чекати.

—     Добрий вечір, шановні!

—     Добрий! А я Вас знаю. Ви в мене новорічну іграшку купували, на базарі, пам'ятаєте? —  здивовано протараторив Левко.

—     І я тебе, Леве, знаю, — відповів майор, показавши посвідчення і дістаючи кайданки. — Опергрупа, в’яжіть їх!

Із двох боків вискочили оперативники та повели подружжя до машини.

 

Розділ 17

ОСЬ І ВСЕ

 

Юні детективи вже майже покінчили із коробкою цукерок «Рафаелло», подарованою майором на Різдво, яку Ольга Сергіївна тримала для особливого випадку. Аж раптом побачили у дверях Михайла Олексійовича. Звісно, майор з'явився не сам, а з нещодавніми знайомими. Сказати, що пара молодих людей була засмучена — не сказати нічого. Юля раз за разом спотикалася у своїх чобітках на підборах, так ніби ноги відмовлялися її тримати. А Лев навіть не підіймав ні очей, ані похиленої додолу голови.

—     Проходьте, шановні! Скоро почнете свою сповідь.

Незабаром привезли потерпілу Світлану, і допит почався. Левко з Юлею побачили Сергія, Андрія та Марину і все зрозуміли. Їхній пазл також склався.

—     Дивись, це і є мій вчорашній хлопець зі сміттям, — прошепотіла Юлька.

—     А поряд із ним —  моя снігурка, — сказав трохи голосніше Левко.

—     По-хорошому все розповісте, чи будемо гратися з експертизами? — запитав Михайло Олексійович, поклавши на стіл каблучку, рожеву кульку з дракончиком та мічених двісті гривень. За збігом, Левко, погодившись на знижку, дав решту капітанові саме міченою Андрієм  купюрою.

—     Та, що розповідати? Здається, вже й так все добре знаєте, — понуро відповів Левко, — про прикраси ми почули на своєму балконі. Поверхом вище якась жінка розповідала по телефону, що сховала коштовності у коробці з іграшкою в «Новорічному» магазині. Ми вирішили піти до магазину вдвох, аби Юля відволікала продавчиню балачками, а я тим часом цупив іграшки. Але нам пощастило більше! Продавчиня не зачинила магазин. Тому забрали стільки іграшок, скільки змогли напхати в свої рюкзаки. Все пройшло ідеально. На вулиці не було жодної живої істоти. Як ви нас розкрили? Не розумію… — Левко говорив чи то з подивом, чи то із розпачем…

—     Так ти ж нам сам свій номер телефону дав! — сказав Сергій.

—     Ну ти й дурень, Левку! Навіщо треба було їм свій номер давати? — вибухнула Юлька.

—     Так, дорогенькі, часу на сперечання ще вистачить, адже світить вам від трьох до п’яти років позбавлення волі, — зауважив майор.

Подружжя притихло.

—     Громадянко Янощук, ви підтверджуєте, що ця прикраса, яку ви зараз бачите, а саме: каблучка з діамантами сімнадцятого розміру є вашою? — запитав у Світлани майор.

—     Так, — відповіла Світлана, — підтверджую. Це моя каблучка.

—     Ви, Леве, підтверджуєте, що дали решту капітанові саме цією купюрою? — запитав Михайло Олексійович, вказуючи на двохсотку з надписом «КРАДІЙ».

—     Так. Підтверджую. Але звідки мені було знати, що вони мічені?

—     Це я написав олівцем на грошах, якими розрахувався з ним за кульку, — сказав Андрій. — А розкрили ми вас випадково. Якби не цей дракончик, можливо, нічого й не вийшло б.

—     Виведіть їх, — майор махнув на Юлю та Левка. — А вам, юні детективи, дякую за співпрацю.

Коли Сергій, Андрій та Марина були вже на вулиці, Сергієві спало на думку що цю маленьку-велику перемогу варто відсвяткувати. Тому хлопець запропонував друзям купити торт і піти до нього додому. Зрештою, тепер справу було розкрито і цим досягненням можна було поділитися з батьками.

—     За вдалу справу! — сказала Марина, підіймаючи чашку з чаєм.

—     За вдалу справу! — підхопили хлопці.

Молодь досі не могла повірити, що їм вдалося розкрити справжній злочин.

 

*  * *

 

Наступного дня у Калинівській районній газеті вийшло друком невелике, але дуже змістовне оголошення:

«ДЯКУЮ СЕРГІЮ ЛЕБЕДИНСЬКОМУ,

АНДРІЮ БЕКЕТОВУ ТА МАРИНІ КОВАЛЕНКО

ЗА НОВОРІЧНИЙ ПОДАРУНОК!

Світлана»